Не могу не зафиксировать то, как я провожала насыщенный, полный событий (чего только стоит только свадебный марафон с июля по октябрь) 2005 год. Провожала я его достойно, а дело было в украинских Карпатах..
Виїхали ми, оце значить, з Києва як має бути – компанія з 12 чоловік, плацкарт, 3 година по обіді. Компанія у нас енергійна, любить поїсти, тим більше обідня година. Таким чином збіг багатьох факторів призвів до того, що більшість з нас зрадила своїм принципам поведінки при користуванні залізничним транспортом і на столі одного з купе ЩЕ ДО ВІДПРАВЛЕННЯ ПОЇЗДА вже почали з’являтися харчі! Апогеєм апофеозу став пакет з десятком варених яєць! та перша пляшка горілки. Не вистачало тільки копченої курки. Харчів було заготовлено дуже багато. Їх вистачило аж на дві години з моменту відправлення (нагадаю о третій по обіді), надалі процес закусювання трохи призупинили у зв’язку з виснаженням присутніх і знаходження їх у активно-збудженій стадії поведінки, яка не давала їм всидіти на місці, як і часом встояти на ногах. Тому всі хаотично пересувалися по потягу. Дехто намагався знайти ресторан між 8-им і 9-тим вагонами, намагаючись при цьому не відстати від поїзда; дехто розгулював у спідньому костюмі римського легіонера, зробленому з простирадла. Тобто, я намагаюся передати настрій всієї ..хм, назвемо нас спортивно-оздоровчою групою..отже всієї групи на момент прибуття до славного смт Воловець о 4:00 ранку.
Прибули ми, значить. Нас зустрів файний дядечко Василь Васильович, директор бази під загадковою назвою „Пікуй”, що знаходиться під славнозвісною для закарпатців горою Пікуй, що знаходиться в селі Біласовиця, де за легендою проживали колись білі сови, ну зараз вже ніхто не знає, чи вони дійсно проживали і доказів немає, але люди розповідають...Ой, вибачте, забігаю наперед, переповідаючи привітальну промову файного дядечка Василя Васильовича, яку він виголосив після годинної сварки з приводу: „куди ви нас заселяєте?!!!....ми замовляли напівлюкси, а ви нам показуєте кімнати у стані ремонту періоду Олімпіади-80? Покажіть нам кімнати на другому поверсі.”
- Так там же так само.
- Так ви ж нам казали по телефону, що у вас є кімнати з ремонтом. То ви нам казали неправду чи що?
- Чому неправду, у нас є кімнати з ремонтом на другому поверсі. Напівлюкси.
- Так ми ж за ці кімнати і заплатили! Пустіть нас туди.
- Та яка вам різниця. Кімнати однакові. А я на вас уже кімнати на першому поверсі розприділив. Осьо: 101, 102...
- Ні, ні чекайте. Так раз вони однакові, то яка вам різниця, ми йдемо на другий поверх з ремонтом.
- Ні ви не можете. Вони ж дорожчі, а ви менше заплатили.
- Так ми ж вам заплатили, як ви нам сказали.
- А ви не доплатили і я продав півлюкси у донецьку турфірму.
- Як продали????!!!! Ми ж заплатили, як ви сказали!!!!Чому ви не сказали, що треба більше. Ось, все зафіксовано - оплачено стільки-то за проживання. За харчування буде по приїзді –стільки-то..
- А ...!!! так я думав, що ті гроші, то разом з харчуванням. А! Ну то заїжджайте, друзі мої!.
Не думайте, що вищенаведений діалог (звичайно він тут наведений у скороченій формі) відбувався в мирній атмосфері, на м’яких диванах, в фойє гірськолижної затишної бази, під тріскіт дровець у каміні. Зовсім ні. Тітонька у спортивному костюмі, з загадковим ім’ям Сестрахазяйка, відкриваючи з ліхтариком (у зв’язку з тим, що у селі чомусь виключили світло, а, нагадаю, була 4:30 ранку) вхідні двері на базу, з гордістю зауважила: „Ви перші в цьому сезоні туристи! База була до Вас закрита, тому буде трохи прохолодно, оскільки у нас опалення на електричній енергії (нагадаю: світло відключене, 4:30 ранку, а ще забула згадати ДОЩ! І всі мокрі і втомлені після ситного обіду у плацкарті вчора в період з 3-ї обіду до 3-ї ночі).
Тому вказаний вище діалог, був не зовсім діалогом, а більше дискусією. Сторонами в дискусії були з одного боку Василь Васильович (надалі В.В.) і Сестрахазяйка (мовчазною підтримкою у них ще був замислений сторож з пляшкою пива в руках (4:30 ранку) який стояв позаду, мабуть зважуючи чи варто йому буде захищати В.В. у випадку, коли його почнуть бити, чи ні) – з другого боку була галаслива юрба. В авангарді юрби виступала важка артилерія - двоє організаторів поїздки, які били В.В. фактами, підкріпляючи їх матеріальними доказами і давлячи психологічно на совість. Для підсилення ефекту, вони представилися В.В. як – співробітник ФДМ України і дочкою Міністра (якого, не уточнялося). Всі інші створювали фон „возмущенной толпы”, серед них особливим соло вирізнялися справжній співробітник ФДМ, що підкидав додаткові конструктивні аргументи лідерам групи і молодий чоловік міцної статури, який поставленим голосом особи, що працює в суді не втомлювався повторювати: „Заканчивайте этот балаган и пустите меня на второй этаж. А то у меня психика юношеская, неуравновешенная, я долго так не выдержу.” Мабуть саме цей молодий парубок викликав найбільше сумнівів у замисленого сторожа.
Менше з тим. Після того, як на В.В. спустилася ясність, юрба прорвалася на другий поверх, закидаючи речі в холодні і сирі але відремонтовані кімнати. При чому, бажання залишатися на відвойованій території на той момент не було. Всі швидко пробачивши В.В. його недотямкуватість, почали з’ясовувати, де тут можна попити гарячого чаю і коли буде сніданок. Кажучи всі, я допускаю неточність, оскільки чоловіча частина нашої спортивно-оздоровчої групи майже у повному складі застрягла у першій же кімнаті, яку було відкрито, сконцентрувалася над тумбочкою і щось розливала в у пластмасові стаканчики по колу, не роблячи великих пауз між першою і другою, третьою..
В.В. зрадівши, що ми так швидко пробачили йому наш пересраний ранок і витрачені нервові клітини, тут же організував привітальну промову, уривок з якої вже було наведено мною вище. Він розповідав про історію краю, про білих сов, а потім поступово перейшов до розпорядку дня:
- Встаємо о 8-й. Йдемо на сніг, обтираємось. Потім зарядка. О 9-й у нас сніданок.
- А якщо я хочу довше спати!? – запитав хтось з дівчат. В голосі вчувався виклик.
- Хто спить, той не їсть, - філософськи відповів В.В., і ще надав дуже багато корисної інформації, але на жаль я не можу в точності передати, бо під час його промови я перебувала під сильним враженням, повторюючи про себе: „Ну яка ж безпосередня людина, йо майо!”
Привітальне слово, врешті решт, було перервано чоловічою частиною групи. Вони стали набагато привітніші і теж почали запитувати, коли буде сніданок. Зрозумівши, що сніданок не скоро, а на базі холодно і їсти хочеться, спортивно-оздоровча група вирушила під дощем на пошуки круглодобового ресторану „Транзит”, який знаходився „отам прямо, і через міст, але у них нема нічо їсти, чекайте нашого сніданку”. Ресторан ми знайшли „сквозь бурю і негоды». Апогеєм бушуючої стихії був момент, коли нашу с.о. групу, яка йшла гуськом по вузенькій, відведеній для пішоходів частині мосту, (вкритій шаром мокрого чорного снігу, що досягав до колін) з головою накрило хвилею брудної води, яку здійняла фура, що мабуть якраз і виїхала з ресторану „Транзит”. Тим не менше, чай, гаряча грибна юшка і біла прозора мікстура змусили наші серця розімліти і в душі відродити надію, що завтра дощу не буде, і будуть лижі. На той момент ми ще нічого не знали про особливості біласовицького бугелю і вже зовсім забули про згадку В.В. щодо того, як він продавав наші кімнати в донецьку турфірму. Забули, бо того дня ми були зайняті процесом зігрівання, оскільки прекрасна база „Пікуй” ні в яку не хотіла прогріватися до вечора. Тієї ночі, я вперше у житті спала в шапці.
***
На другий день був дощ. Наша спортивно-оздоровча група вирішила все ж таки не губити бойовий дух і розробила план дій:
1. прогулянка в бік гори Пікуй під дощем (ну нічого, ми ж в лижних костюмах), для того, щоб по дорозі -
2. замовити на вечір баню, де можна зробити шашлик;
3. перевірити на селі, хто зарізав свиню, з метою купити кусень м’яса на шашлик .
Задача здавалася легкою тільки на перший погляд, з урахуванням того, що свиню, як виявилось, справді напередодні зарізав згаданий сторож з інтелігентним замисленим обличчям.
Сторож готовий був продати нам кусок з ноги. Наші спеціалісти по м’ясу почали просити кращий кусок. На що сторож сказав, що він мусить спитати дозволу у жінки. Жіноча половина групи дуже позитивно поставилася до цього кроку. Після переговорів з жінкою, сторож виніс свій вердикт: „Ми не торгуємо м’ясом”.
- Так ви ж тільки що нам продавали ногу.
- Ми не торгуємо м’ясом.
Отака повага до жінки у нас на Україні!
Потім, нам продавали гриби. Жіночка, здивовано проводжаючи поглядом групу інопланетян у капузах, що йшла гуськом через село у напрямку лісу, швидко зорієнтувалася і вигукнула з-за паркану: А хочете купити гриби сушені білі?
- А скільки три літри буде коштувати?
- А ви що, не знаєте скільки коштує?
- Та скажіть скільки ви просите?
- А скільки ви даєте?
- Та ми не знаємо розцінок.
- Та як то ви не знаєте? А гроші у вас є?
- Даємо 20 гривень.
- Чекайте, я мушу спитати у ґазди.
Чоловіча частина групи позитивно поставилася до цього кроку.
- Засуньте собі 20 гривень в жопу. Купуєте за 60? – миролюбно посміхаючись сказала жіночка, повернувшись з хати.
Ціна виявилися прийнятною, гриби ми купили. Жіночка наздогнала нас по дорозі назад, обігнала та ще і встигла повернутися, весело подзенькуючи пляшками. Йшла до ґазди.
Ми повернулися на базу, мріючи про баню. Купили домашнього вина (згодом названого „сідр”). Підняли бокал за те, щоб пішов сніг і ми завтра - 31 грудня , змогли кататися на лижах. Випили дуже щиро. Сніг пішов. Ми продовжували процес, боячись, щоб сніг не змінив своїх планів. Настрій покращився. Ще не дуже лякали новоприбулі спортивно-оздоровчі групи, що розселялися по поверхах, проходячи повз наш хол (він у нас був крутий - з двома телевізорами один на одному і більярдним столом.).
Ми насторожено дивилися на нових гостей і в голові зароджувався здогад, що вони схожі на гостей з славетного шахтарського краю. В момент, коли наш здогад почав підтверджуватися, і гості почали зацікавлено роздивлятися двері наших кімнат, під стук більярдних київ і пластмасових стаканчиків заповнених сідром (нагадаю, ми активно не давали снігу зупинитися) – зникло світло..
Сідр, а також небажання знову спати в шапках і, взагалі,...багатогодинне махання більярдним києм (хоча не здивуюся, якщо чоловіча частина нашої групи щодо останнього пункту мені заперечить) не могло не відобразитися на нашому психічно-психологічному стані. В повітрі наростала напруженість, яка розповсюджувалася і з боку гостей, що вже в більшій кількості і ширшим кроком ходили повз двері наших кімнат, підсвічуючи собі запальничками.
Я не вчулася, як біля нашого більярдного столу з’явився В.В., а навколо нього згрупувалися майже всі, хто був на базі на той момент, включаючи і ..так хлопців саме з Донецька, які все ж оплатили проживання в НАШИХ КІМНАТАХ і тепер хотіли туди зайти якомога швидше. Хоча треба віддати їм належне, розбиралися вони з директором, а не з нами, які в свою чергу також з ним розбиралися на тему: де світло, і чому хлопці з Донецька хочуть жити в наших кімнатах.
Чесно кажучи, на той момент я вже відчувала себе дещо відсторонено, але пам’ятаю, як мені спало на думку, що Кафка міг би використати цю ситуацію як сюжет. І взагалі Закарпаття і жителі цього краю могли б бути для нього ідеальним матеріалом....
Отже „Донецкие” не справляли такого вже й неприємного враження. Особливо мені сподобався один, в кашкеті з написом „шахтер”. З такою собі скромною посмішкою він деякий час спостерігав за балаганом, а потім не витримав і оголосив: „ну ребята, давайте не будем ссориться. У меня сегодня день рождения, у нас есть ящик водки, света нет. Давайте сядем и все вместе выпьем.”
Мені пропозиція сподобалась, я зразу ж потисла йому руку, оголосила, що у мене день народження завтра і зрозуміла, що ми з „Донецкими”подружимось. Сумнів викликали тільки їхні дівчата. Вони були всі схожі одна одну, оскільки їх волосся було пофарбоване в чорний як воронове крило колір (тут мабуть краще підійде порівняння „как уголек”), всі були вдягнуті в міні спіднички, шубки і шпильки. Спочатку вони невпевнено по одній накопичувалися біля „разборки” намагаючись розібратися хто винен. Колі всі з них зібралися і порадилися, то дійшли згоди, що мабуть винні київські, тому що вони - київські. У зв’язку з чим вони почали надавати посильну підтримку своїм хлопцям, співаючи: „Наши флаги бело-голубые..”.Добре, що на той момент ситуацію вже якось розрулили і їм пояснили, що у всіх одна біда – немає світла, і нам у вирішенні цього питання не допоможуть регіонально-політичні розбіжності.
Між іншим, саме наша „дочка міністра” врятувала ситуацію. Після невдалих спроб змусити електриків приїхати (нам сказали:„ми в ваше село на ніч не поїдемо. Робити нам нічого, лазити по горах розліпляти лінії електропередач від снігу”), вона подзвонила справжньому татові, не міністру, у Київ. Знайомий депутат тата, що балотувався в одному з районів на Закарпатті (ось коли з них користь!) подзвонив на станцію. Я повірила в чудеса. Не знала, що горяни можуть так швидко працювати.
На жаль світло знову зникло через декілька годин, і ми зрозуміли, що до ранку із стихією ніхто не впорається, тому ми пішли туди, куди нам спочатку порадили піти електрики - в баню. А потім ми пили за те, щоб сніг нарешті перестав падати, бо ми без світла, а відповідно і тепла, довго на одному горючому не протримаємось. Спати колись же треба. Завтра був останній день старого року.
***
Наступні три дні також були повні цікавих подій, але щоб не втомлювати детальним переказом викладу їх тезово:
1) катання на лижах. Дві особливості: лижі взяті напрокат на базі, виготовлення Олімпіади 1980-го року і бугель „по українськи”: кусок дерв”яної палки навіть з необлупленою корою, до неї прив’язаний шнурок, з другого кінця крюк. Бугельщик тобі каже: „Молодая женщина, давай ставай, ставай бистріше”.Ти стаєш, берешся за палку, і групіруєшся. Другий кінець на трос, що рухається, закидує бугельщик. Гірка невелика, тому на ній є всього лише три опори. Доїхати ти можеш тільки до першої, і якщо пощастить - до другої опори, оскільки крюк злітає з тросу, коли ти проїжджаєш під опорою. Після цього тобі треба встати (забула згадати, що іноді палка може зламатися посередині, коли ти їдеш і за неї тримаєшся), кудись собі прив’язати цей ненависний паршивий шнурок з палкою і крюком і спуститися за дві хвилини вниз, щоб простояти в черзі і почувши від бугельщика: „Молодая женщіна, ставай, ставай бистріше”, згрупіроватися і отримати весь кайф заново. Всім було дуже весело, тому на горі весь час чулося дзвінке Б...ь!!, яке віддавалося луною поміж горами, створюючи особливу романтичність цій місцевості.
2) Катання на санях. Один з найяскравіших моментів, оскільки я мала день народження, ми мали шість півторалітрових пляшок сідра і нас було більше 10 чоловік на санях. Скільки ми їздили я точно не пам’ятаю. Можливо дві години, з зупинкою на каву (фотографія кав’ярні разом із оголошенням про новорічну вечірку див. нижче). Але мені запам’яталося відчуття затуманеного щастя і спалах короткого тихого смутку, коли сідр закінчився, ще до того як ми доїхала назад.
3) New Year Party під Пікуєм! Святкували у місцевому „базовому” клубі. Була ялинка (див. нижче). У зв’язку з цим було весело. Була пісня про „Чорные глаза”, якій дуже раділи Донецкие, тому в свою чергу радів діджей і ставив її, ставив її...було весело. Хлопці з Донецька дуже втішили – заспівали гімн України, оголосивши, що ми на Україні всі браття і політика нас не роз’єднає, чим нарешті закріпили нашу до них симпатію. Їх дівчатам цього не вдалося. Ми не зрозуміли, чому вони прийшли на шпильках, у вечірніх сукнях і танцювали в шубах. Мабуть ми заздрили, бо їм було не так холодно як нам. Було весело.
4) Поїздка на „нормальну” гору в Пилипці. Ми чомусь думали, що якщо ми поїдемо 1 січня, то всі люди будуть спати, і нам буде класно кататися. Як ми гірко помилялися! На яку жертву пішли! Нас чекала 40-хвилинна черга на бугіль, при вигляді якої я одразу пригадала, що я вчора забагато шампанського випила, і у мене все пливе перед очима, і взагалі нема чого перенапрягатися, ми і так годину сюди їхали, втомилися. По дорозі весь час зупинялися, щоб вийти і „покашляти”. А як ми їхали! Водій у нас був справжній укрїнсько-закарпатьський (як бугель). Постійно глох на перевалах, час від часу випускав вогонь з вихлопної труби, коли не міг завестися і включав музику тіпа чорные глаза тільки з різноманітними словами. Врешті решт, щоб припинити цю муку ми запевнили його, що у нього машина глохне через те, що він музику включає. Він повірив і виключив. Мабуть і ми повірили, тому що ДОЇХАЛИ на базу живі, з усвідомленням того, що навіщо нам лижі, якщо у нас є більярд...
***
Останній день пройшов під гаслом: „Скоріше б він закінчився.” На поїзд ми чуть не спізнилися, бо вчорашній водій з яким ми домовилися, щоб він нас довіз на Воловецький вокзал (хоробрі ми однак люди, тільки зараз до мене дійшло) не приїхав, оскільки повіз когось іншого(!?). Тому коли встигли на поїзд, ми були такі щасливі, що повертаємося додому, що повністю захопили вагон-кафе. Особливо ми зраділи, коли зрозуміли, що: „От що, а пиво ми ще не пили” тому швидко почали наверстывать. Ейфорія швидко передалася добре підГОТОВЛЕНИМ провідникам, зібраних з декількох вагонів та декільком найсміливішим пасажирам. Серед них був один американець, який страшенно was shoked тим фактом, що у нас із 12 чоловік – 10 є юристами. Він стверджував, що в України велике і славне майбутнє, все в цій країні покращується і все скоро буде OK. Після нашої поїздки ми не могли з ним не погодитися і тому на радостях два рази заспівали йому Gaudeamus Igitur.
***
Все приехали больные и уставшие, но должна отметить, довольные жизнью и вдвойне оценившие достижения цивилизации. Поэтому, могу с уверенностью сказать, что правило «не важно где, а важно с кем» полностью себя подтвердило в моей жизни.
И напоследок скажу одно (поймут только избранные):
ЛІМП БІСКІТ!!!!
Я знал, что не люблю Кэтрин Баркли, и не собирался ее любить. Это была игра, как бридж, только вместо карт были слова.
Предпоследний из могикан часто убивает последнего, чтобы стать им.
Лучшие истины — кровавые истины, вырванные с мясом из собственного жизненного опыта.
Нам всем нравится думать, что мы управляем собственной жизнью. Но правда в том, что управление своей судьбой — всего лишь иллюзия.
Все претерпевают изменения, мадам. Это правило, от которого никто не отклоняется.
Как мало нужно, чтобы взволновать сердце мужчины, стареющего мужчины, у которого воспоминания переходят в сожаления!
Если ты сделал добро — скрой; если тебе сделали добро — расскажи
Потому что надежда никогда не умирает. Никогда не умирает.
Если гражданин имеет право на жизнь, он также имеет право выбирать и не жить
Когда любишь, хочется что-то делать во имя любви. Хочется жертвовать собой. Хочется служить.
Креативность и открытия зарождаются в боли.
Истинный мудрец не мог бы надеяться узнать избранника прежде, чем пробьет назначенный час.
Если ты сделал добро — скрой; если тебе сделали добро — расскажи
Простейшим термометром успеха может служить зависть неудачников